Григір (Григорій) Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині у селянській родині. Григір — літературне ім’я письменника, обране ним, щоб відрізнятися від єдинокровного брата Григорія Тютюнника (1920–1961) — відомого українського прозаїка. Батько письменника, Михайло Васильович, репресований як "ворог народу", із таборів не повернувся. Шестирічній Григір виховувався в родині свого дядька Филимона Васильовича, що мешкала на станції Щотове Луганської області. Коли почалася війна і дядько пішов на фронт, одинадцятирічний хлопчик, рятуючись від голоду, пішки помандрував окупованою територією до рідного села на Полтавщині. Було це в 1942 році. Після вигнання фашистських окупантів Григір закінчив п’ятий клас і став учнем Зіньківського ремісничого училища. Після закінчення училища він одержав спеціальність слюсаря й почав працювати на заводі в Харкові. Проте невдовзі Григір захворів і змушений був повернутися в село. Робив у колгоспі, потім завербувався на Донбас. Там працював слюсарем на будівництві, а згодом — в автоколоні при шахтобуді. У 1951–1955 роках служив радистом на Тихоокеанському флоті. У цей період Григір Тютюнник активно зайнявся самоосвітою, приділяючи особливу увагу літературі та математиці. Після демобілізації він працював токарем в залізничному депо на Луганщині й одночасно здобував середню освіту у вечірній школі робітничої молоді.

Цитата :

"А далі щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті — те, що я й любив", — писав в автобіографії письменник.

По закінченні Харківського університету (1962) Григір Тютюнник упродовж року вчителював на Донбасі, поблизу Алчевська, наприкінці 1963 р. переїхав до Києва і працював на редакторсько-видавничій роботі спочатку в газеті "Літературна Україна", а згодом — на кіностудії імені О. Довженка та у видавництвах "Молодь"  і "Веселка". Він був одружений і мав двох синів. Десь з середини 70-х років Григір Тютюнник повністю присвячує себе літературній творчості. Як зауважував відомий письменник Борис Олійник:

Цитата :

"... в літературу прийшов уже збагачений досвідом чоловік, за плечима якого було ціле життя, з усіма його здобутками й видатками, котрий знав ціну окрайця хліба і вірив на слово лиш у тому разі, коли воно було оплачено валютою діла. Рано вийшовши на самостійну життєву дорогу, Григір Тютюнник і в літературі без поспіху, з належною робочій людині надійністю прокладав власний шлях".

Перше опубліковане в 1961 році оповідання Григора Тютюнника "В сутінки" народилося з його листа до дружини. Він з таким щемливим болем розповів їй про драму своєї родини, що й сам не помітив, як з-під його пера вийшла викінчена художня річ. Перша книжка його оповідань "Зав’язь" вийшла у світ у 1966 році.

Творча спадщина Григора Тютюнника налічує близько сорока новел, п’ять повістей, ряд нарисів, статей, спогадів. Письменник завжди схилявся перед красою світу, прагнув до любові й гармонії у всьому: у взаєминах між людьми, у ставленні до роботи, до природи, а коли не знаходив цього, глибоко страждав і готовий був боротися проти людської байдужості, духовного убозтва. Це й ставало темою багатьох його творів. А свою провідну тему Григір Тютюнник чітко сформулював в одному із своїх інтерв’ю:

Цитата :

"Найдорожчою темою, а отже й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах".

Людей з такою душею письменник змалював чи не в кожному творі. Григір Тютюнник не шукав якихось виняткових історій, карколомних подій, незвичайних героїв. Проте в його творах поставали характери небуденні, а події — настільки драматичні, що залишали глибокий слід у серцях читачів. Ось лише деякі з них: коваль Юхим Кравчина ("У Кравчини обідають"), готовий кожному допомогти ділом, добрим словом, чи порадою; учитель Федір Несторович ("На згарищі"), у якого війна забрала все, а він залишився людяним і чутливим до чужого болю; колишній директор школи Калюжний ("Облога"), який і на фронті опікується сиротою, що прибився до військової частини; Степан Дерев’янко ("Три плачі над Степаном"), який кожної хвилини готовий прийти на допомогу всім, хто її потребував. З великою і ніжною любов’ю письменник змалював дітей, що виявляли силу духу, яка не кожному й дорослому до снаги. Це Ігорко Човновий, Харитон, Климко і Павлентій з оповідання "Смерть кавалера" та повістей "Облога", "Климко", "Вогник далеко в степу". За дві останні повісті Григору Тютюннику в 1980 році було присуджено літературну премію імені Лесі Українки.

Григір Тютюнник плідно працював як перекладач. У його перекладах українською мовою вийшли книги В. Шукшина "Калина червона", В. Соколова-Микитова "Рік у лісі", М. Островського "Гудок", Р.-Е. Распе "Пригоди барона Мюнгаузена" та інші.

В атмосфері чиновницького диктату над літературою, що панував у ті роки, письменник не зміг повністю реалізувати свій глибоко народний талант. У березні 1980 року Григір Тютюнник пішов з життя. У 1989 році його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Т.Г. Шевченка.

У школі с. Щотове на Луганщині у 1988 р. відкрито літературний музей Григора Тютюнника, а на шкільному подвір’ї йому споруджено пам’ятник. Оповідання й повісті письменника перекладено багатьма іноземними мовами.

У 2006 році у видавництві "Грамота" вийшли друком "Вибрані твори" Григора Тютюнника.


chl.kiev. ua/95/Writer_1/Tytynnukbd.htm

Тепло i достовiрнiсть - ось моï лiтературнi критерiï.

"Не святи горшки лiплять - майстри. А майстрами стають люди. Я - людина. Я буду майстром!" - читаємо у щоденнику письменника-новелiста Григора Тютюнника. Така самооцiнка i вимогливiсть до себе заслуговують на повагу. I вiн дiйсно став майстром художнього слова, точного, лаконiчного, яскравого, теплого, талановитого.
Безперечно, Тютюнник творив своєрiдно. Саме творив, а не писав. Кожну новелу вiн спершу виношував, як мати дитя пiд серцем. Не раз вiн говорив своïм друзям:

Цитата :

"Менi здається, що спочатку йде робота душi. Часом напружена, iнколи прихована. Але постiйна робота душi. I колись настає мить, що вигострилась думка до краю, бiль серця такий, що воно обкипає кров'ю, а напруга така, нiби кожен нерв - напнута струна на скрипцi, ледь-ледь торкни i - вiн застогне словом. Цей процес схожий, як ото лiнза збирає сонячнi променi в один пучок. Так i тут: думка, серце i нерви повиннi сконцентруватися в словi".

Знаходив таке слово, яке iншим не замiниш. Довгий шлях пошуку потрiбного слова не зупиняв його, бо знав, що "у художнього слова одна-єдина функцiя. Ця функцiя зветься необхiднiстю". Його слова то нiжнiстю, то любов'ю, то ненавистю, то ганебнiстю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєвi ситуацiï, умiв повно, об'ємно розкрити внутрiшнiй свiт героя, бо вважав, що "письменник повинен не просто стежити за вчинками героïв, а думати над ними".

Улюблений жанр Григора Тютюнника - новела. Письменник вважав, що новела стоïть до поезiï найближче. Цей жанр вимагав вiд нього самодисциплiни i великоï концентрацiï думки.

Цитата :

"Створити художнiй твiр - значить у чомусь вичерпати самого себе", - говорив вiн.

Тютюнник у новелах зажди працював над почуттями, що жили навколо нього i в ньому. Головний принцип його творчостi сконцентрований у таких словах: "мила моя людино, нiколи я не скажу про тебе чорного слова!" I це було правдою. Вiн умiв дивитися i на зло "з висот розуму", сприймав його душею.
Особливiстю творчого стилю Г. Тютюнника є використання художньоï деталi в розкриттi характеру. "Класичний аналiз психiки в наш час не пройде. Потрiбна деталь". Яскравим прикладом може служити новела "Зав'язь". Ось закоханi в
проваллi. Як умiє автор правдиво передати психологiчний стан героïв! Всього-на-всього очi, а скiльки в цiй деталi почуття, життєвоï правди.

Цитата :

"У небо знову сягнула заграва, i в проваллi повиднiшало настiльки, що менi стає добре видно Сонинi очi. Вони якiсь дивнi: наче й зляканi трохи, а смiються... На якусь мить я бачу ïï сухi вимогливi очi"...

Цiкавi твори Г. Тютюнника ще однiєю особливiстю - в них майже немає вiдступiв. Читач вiдразу поринає в яскравi життєвi картини, чує гострi дiалоги, в яких чiтко вимальовуються характери героïв, простих трудiвникiв села. Тютюнник нiколи не повчає. Вiн вiрить i любить свого читача, а тому надає йому право самому оцiнити героïв. Умiв новелiст у своïх творах показати високi почуття ("Зав'язь", "Три зозулi з поклоном") чи такi ганебнi явища, як бездуховнiсть, мiщанство, споживацтво ("Син приïхав"). Письменник говорив не тiльки про недолiк у соцiальному ладi, а й у нацiональному украïнському характерi. I говорив про це смiливо, вiдверто. Вiн писав, незважаючи на офiцiйну критику, яка звинувачувала його в "очорненнi свiтлоï, радiсноï дiйсностi". Кричали його оповiдання гiркою правдою життя, i нiщо не могло його зупинити. Г. Тютюнник залишався правдивим, безкомпромiсним, смiливим. I тiльки смерть зупинила його...